Людям потрібні люди! Сьогодні, завтра, на все життя! Свої і рідні, далекі і трішки чужі. У чомусь «божевільні», не схожі ні на кого, люди. Ми завжди бачимо їх оболонку, але так і не навчилися читати душі. Тож, і виходить, що ми не знаємо тих, хто поруч, а вони не знають нас! Отак і живемо – одні в ілюзії, інші в реальному світі. Та немає нічого страшнішого, ніж самотні серед людей… Тиша… На білому полотні раптом народжується щось. А в думках вже промайнули вічні рядки відомого українського поета-лірика Володимира Сосюри:
«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання…».

Свідками цього загадкового, палкого почуття стали студенти та дирекція Інституту журналістики і масової комунікації. Відтак, після довготривалих «канікул» затяті театрали вже вдруге подалися у Дніпропетровськ до театру одного актора «Крик», де на них вже чекали «Непізнані» – моновистава цього осіннього вечора. Та чи варто серцю «кричати» там, де краще помовчати вустами?!
Їй 13. Йому 40 з «хвостиком» років. Обоє діти. Одна за віком, інший – у душі. Тендітна, закохана школярка, яка цілодобово стежила за його життям, щосекунди мріючи про зустріч із ним. І він – відома людина, при грошах, але без галочки «щасливий»…
Їй уже 18. Він ще в повному розквіті сил. Нарешті, перше «побачення», після якого він назавжди стане для неї «ніколи не знаючий її», а вона так і залишиться – далекою і неосяжною леді…
Та чи варто йти по сюжету, підбирати рядки, коли слова кричать болем? А на що, по-вашому, здатна жінка, у якої небеса забирають найдорожче, найрідніше – її любе чадо, дорогого синочка, з ніжними очима того, хто ніколи не належатиме їй…
Пишіть листи. Вони «пахнуть» щирістю і болем. Тим самим, якого ніхто і ніщо не помічає. Вчіться говорити, будьте рішучими, сміливими. Просто, будьте!
Вона наважилася на цей відчайдушний крок тільки після свого відходу. Відкрилася, і тут же попрощалася навіки, звертаючись до нього із мороку.
Саме цього вечора у свій «ДН» він не отримав білих троянд від знайомої «незнайомки». І саме цього вечора він «познайомився» з нею по-справжньому.
Він, вона – дві долі, яким так і не судилось стати одним цілим. А як воно, кохати на відстані, картаючи серця, у той час, коли цей «хтось» побивається за тобою…
Він вдихнув життя у свою скульптуру пелюстками білих троянд, але не вберіг її – ту ж саму жінку, для якої він став першим і єдиним чоловіком, не рахуючи тих, кому вона «продавала себе» заради їх спільного сина…
Вони кохали на відстані, знаючи і не знаючи одне одного. І, ось, він лежить мертвий, коло ніг тієї, яку не впізнав…
Людині не так багато треба. Не так багато. Ми самі все ускладнюємо, а потім ціле життя шукаємо відповіді на питання, що крутилися у нас «перед носом». А непізнаних так багато на землі. Є десятки, сотні, тисячі, мільйони… А ви будьте одні єдині! Пізнавайте інших і хтось неодмінно пізнає вас! Бо, як не крутіть, а любов немає статусу, ні статі…
А, якщо вам кортить хоча б трішечки торкнутися «непізнаних» – відкрийте «Письмо незнакомки» Стефана Цвейга, і зрозумієте все без слів. Пам’ятайте, що на кінчиках пальців також закарбовується історія.
Життя людини – велика таємниця, але навіть її можна розгадати. Шукайте ключі, стукайте у двері, і хтось неодмінно відкриє кватирку.
 

Ірина Ярко,
магістр Інституту журналістики і масової комунікації