4 листопада у стінах УКУ (Українського католицького університету) наша студентка Дарина Семенець побувала на майстер- класі на тему «Війна – журналіст – чесність – правда – емоції» від Марії Степан.
Марія Степан – тележурналістка українського походження. Вона виросла у Ґданську, її батько українець, мати – полька. Українською Марія говорить вільно й без акценту, часом уживаючи колоритні лемківські звороти. Працює на телеканалі TVP в новинній програмі «Wiadomości». Має низку матеріалів із Євромайдану, зони АТО. Марія Степан проводила майстер-клас у Школі журналістики УКУ два роки тому, і цьогоріч ще раз вирішила поділитися своїм, ще новішим досвідом.
Тож, поспішаємо поділитися з вами її висловленими тезисами.
 

Чесність – найкращі ліки на правду.
Коли кажуть, що журналісти повинні бути об’єктивними, то це звичайно так. Але на 100% бути таким неможливо, адже ти на свій розсуд обираєш шматки інтерв’ю або ж синхрони, які вставляти до репортажу. Не бійтесь бути суб’єктивними, бо журналіст повинен мати власну позицію, і бути індивідуалістом, а не просто виробником.
Правда та емоції на війні…
Чи потрібно, на вашу думку, показувати смерть? Останні хвилини, та й може секунди життя людини? Те, як вона мучиться, але все одно намагається противитися цьому ворогові?
У мене зі знімальною групою була така ситуація, коли в перші дні розстрілу на Майдані 22 січня 2015 року ми вийшли на вулицю Інститутську і почули свист куль, вже не гумових, а сталевих (бо за час перебування на Майдані, я за лічені хвилини навчилася його розрізняти). І оператор зняв матеріалу на 6 хвилин. Коли ж ми сіли і почали дивитися його, то на тій касеті були лише одні кадри смерті — 6 хвилин суцільної смерті, які бачили лише ми.
Так що, потрібно показувати це чи ні? На мою думку, смерть – інтимна справа. Але ж як тоді її показати? Відповідь – треба питати про неї, говорити з людьми, які це бачили.
А що ж робити з емоціями? Їх можна показати жестами, мімікою. Але у ваших героїв емоції повинні бути завжди.
Коли журналіст бере у руки зброю, то перестає бути журналістом.

Журналіст…

Ви живете у цікаві часи, бо перед вами записується новітня історія України. Потрібно хапатися за кожен її момент. Якщо ж скажуть, що зараз будь-хто може стати журналістом і викласти у соцмережі відео подій, то вірте цьому наполовину : викласти – так, а от пояснити, так як журналіст,- ні. Тому журналісти завжди будуть потрібні.
Між журналістикою та пропагандою існує різниця. Бо журналістика – така, як є, а пропаганда – така, як треба, щоб була. Телебачення – пропаганда, бо ви можете показати картинку так, як це забажаєте, а тому у ваших руках є велика сила. Наприклад Путіна російські ЗМІ завжди показують статним та в міру високим, хоча його зріст близько 170 см. Тож на телебаченні високого можна показати низьким та навпаки.
Ми повинні завжди пам’ятати, що наш глядач має в руках пульт і в будь-який момент може перемкнути канал. Він має величезну владу над нами, тому дуже важливо, чим ви розпочинаєте і чим закінчуєте матеріал. Це мають бути найсильніші й найважливіші кадри, що не дозволять глядачеві піти, перемкнувши канал. Тому спочатку кидаємо глядачеві м’ясо. Водночас, поставивши на початок найсильніший кадр, не слід розповідати все відразу – глядача слід поступово підвести до суті, дати йому змогу подумати й самому дійти до певних висновків або відкриттів. І постійно потрібно ставити запитання собі: хто буде дивитися твій сюжет?
Журналістика – не аптека, де є змога все рівно зважити і поділити. Тут не може бути чіткої структури, як будувати сюжет і скільки секунд повинний бути синхрон чи інтерв’ю. Ми записуємо життя таким, яким воно є, тому і будемо цікавими тоді, коли будемо цікаво і правдиво про це життя розповідати.
Журналіст повинен бути допитливим завжди, бо це професія, у якій не можна передбачити, що тобі принесе наступний день. Буває таке, що з нами не завжди хочуть говорити, тоді потрібно змусити людей це зробити.
Дуже часто журналіст на телебаченні вважає, що він досконалий, тому намагається завжди бути «у кадрі». У цей момент глядачі не розуміють, це матеріал про героїв репортажу чи про журналіста. Тому тут йому потрібно навчитися проводити грань між особистісним та суспільним.
Марія Степан робила репортаж з України «Кінець революції», який складався із символічних деталей: покинута каска солдата у крові-розуміння про смерть її власника, шапка на покійнику у труні – розуміння, що у цієї людини немає голови. А відкриті труни взагалі здивували західне суспільство, бо воно не розуміло, що це така українська традиція. Тому інколи слова зайві, і потрібно більше показувати, а не говорити. Важлива картинка, і перед тим, як її описати, треба спочатку подивитись на неї. Коментар можливий, але який доповняє картинку, а не пояснює її. Головна порада від Марії Степан – думати кадром, а не синхроном, знати всі стандарти, але бути нестандартними. Тільки нестандартне може зробити з вас професіоналів.
 

Збирала матеріал Дарина Семенець,
студентка групи ДС-113 Інституту журналістики
і масової комунікації