11 грудня 2012 року студенти Інституту журналістики і масової комунікації відвідали Обласний притулок для неповнолітніх. Аби подарувати дітям приємні враження, викликати у них посмішку і просто розважити, студенти підготували різноманітні конкурси та ігри. Дітлахи разом із майбутніми журналістами співали, танцювали, розповідали казку „Рукавичка”. 

Загалом, на зустрічі панувала дружня та весела атмосфера. Не дивлячись на неслухняність деяких дітей, можна сказати, що вони лишились задоволені від цієї зустрічі.
Приємно, що діти сповнені ентузіазму та бадьорості. В їх очах можна було прочитати: „Будь ласка! Зігрій мене своїм теплом!”. І як тут не „розтанеш”, не пригорнеш до себе, коли серце з кожною секундою починає битися все частіше?
І тут ти розумієш: „Як же трішки потрібно для щастя!”. Достатньо лишень теплого погляду, щирої посмішки, лагідного слова та ніжного доторку. І зовсім не важливо, скільки тобі років, головне, що ти відчуваєш, що хочеш передати, сказати.
Як воно, коли на тебе дивиться декілька десятків втомлених, але таких ніжних оченят? Не знаєте, а шкода! Бо опинившись в дитячому будинку, ви б, напевно, переосмислили своє життя, і зрозуміли б, що воно не таке вже нестерпне, як здавалося декілька хвилин тому.
Діти – квіти життя! І це дійсно так, бо лише з ними, ми стаємо „справжніми”. І в цьому їх сила – творити дива там, де на них майже не чекають.

Ірина Ярко,
студентка групи ДЖ-110 

Як же трішки потрібно для щастя…
(Народжені звичайні слова, які рвуться на волю…
 після відвідування дитячого будинку)

Як же трішки потрібно для щастя,
Зовсім трішки, а інколи все…
Ми блукаємо в світі нещастя,
Але зараз мабуть не про це…
Ти подивишся в стомлені очі,
Що скривають глибокий кришталь,
Розмаїті, недоспані ночі,
Що приховують ніжну печаль.
І серденько ридає від болю,
Забирає таємно сльозу,
Йде шукати відірвану долю,
Як камінчик просторого дню …
А дитятко приховує смуток,
Той далекий приятель зими,
Що блукає між тих незабудок,
Яких вчора покинули ми.
А сьогодні подивимось в вічі,
Що таять океани краси,
Ну й навіщо патякати двічі
Ті слова, що не мають «весни».
Краще просто промовити слово,
Що зігріє маленькі вуста,
Серед залишку світу нового
Ми шукаємо потай листа…
Бо забули, як просто любити,
Віддавати дитині тепло,
Все на світі для неї робити,
А інакше, навіщо воно?
Ну, невже вам не шкода малятка,
Що сидить край старого вікна,
Найріднішого в світі дитятка
У матусі мабуть вже нема.
Вона кинула, Боже мій, Боже,
Те маленьке своє янголятко,
Ну, невже отак можна вороже
Відкидати невинне дитятко!
Ту маленьку і ніжну істоту,
Що прийшла у цей світ, аби жити,
Але сенс відмінили, як квоту,
І її намагались убити….
Безутішна розірвана книжка,
Без любові прийдешнє життя,
Як ота нездійснена пробіжка,
Що веде якийсь час в забуття…
Ну, і як тут тепер говорити?
Підібрати потрібні слова?
Краще будемо ми їх любити,
Доки є на плечах голова.
Поки серденько б’ється, благаю
Ну не будьте байдужими ви,
Я прошу вас безмежно й безкрайньо –
Залишайтеся завжди людьми!!!
Не кидайте дітей своїх, леле,
Не будіть той запеклий розмай,
Ти же: матір, матусенька, нене,
Тож призначення це не вбивай.
А даруєш життя, то милуйся
Тим маленьким, капризним дитятком,
Це частинка твоя, тож любуйся,
Своїм рідним, ясним янголятком!

Ірина Ярко,
студентка групи ДЖ-110