Спи, засни, моя дитино, Спи, моє маля. Ніч іде в гаї, долини, Трави нахиля. (Андрій Малишко)
30-ті роки минулого століття. Сором’язливій Марині – чотири. Ніні – два. Обидні за викликом долі опинилися в будинку немовляти.
Тоді вулицю Рози Люксембург, 7, міста Запоріжжя пафосно називали серцем міста, але час розпорядився по-своєму. Під гаслами – військовий комунізм, колективізація, індустріалізація, відбувалося поетапне цілеспрямоване знищення українського народу. Багато хліба пропадало в складах, у той час, як маленькі дітлахи такі, як Ніна, помирали від голоду...

З надією врятувати своїх дітей батьки віддавали їх до дитячих будинків, лікарень, деяких лишали на вулиці, а потім ловили і приводили до будинку немовляти. Тут малюкам давали нові прізвища – за днем тижня, характером, емоціями, а коли перелік було вичерпано, маленькі ставали великими – Ван Гогами, Шекспірами, Шопенами. Але нові імена не врятували дітей, а відомі померли вдруге. Під забороною тут було найголовніше – життя. Кількість померлих малюків обчислювалася десятками тисяч. «Через три роки темряви доля нарешті посміхнулася Маринці – тато вийшов із в’язниці і віднайшов свою донечку. Вона впізнала його, коли той закашляв…», − ділиться спогадами родичка вихованки будинку немовлят, Ганна Нужна.
У цьому дитячому будинку за півтора роки голодною смертю загинули вісімсот дітей віком від одного місяця. Цей факт з архівних полиць «витягнув» запорізький краєзнавець. Анатолій Пеньок.
Квітень, 2016-го. Класичний приватний університет. Тут в актовій залі зібралися люди ХХІ століття – студенти, викладачі, журналісти. На екрані документальний фільм «Легенди. Будинок немовляти. Остання колискова». Стрічка на 43 хвилини перенесла присутніх у трагічні 30-ті, коли для сотень малюків звучала прощальна колискова.
У залі були і творці документального фільму – продюсер, генеральний директор каналу «ТV-5» Максим Онопрієнко і автор-сценарист, випускаюча новин Ольга Тетеніч. 
Після перегляду стрічки, журналісти відповіли на запитання студентів та розповіли про факти, які найбільше дивували і вражали в історії будинку немовлят, або дому без адреси.
Найстрашніше у цій історії – байдужість. Люди знали. Люди мовчали.  Поки маленькі дітлахи помирали голодною смертю, чиновники та партійці жили в своє задоволення…

Як говорила Марія Тереза – «Найбільший гріх людини – не ненависть, а байдужість до своїх братів». Тож, пам’ятаймо минуле свого народу, аби не пережити його знову.

«Останню колискову слухала»,
Ірина Ярко
Фото: Роман Коробський