Часто в метушні повсякденності ми не помічаємо неперевершеність й унікальність власного міста. Хтось кожного дня проходить повз головний корпус ЗНУ й навіть не замислюється, що для когось під цим фундаментом назавжди поховане його коріння. Адже тут, на цій землі, понад століття тому було кладовище й височіли бані каплиці Св. Філіпа.

Хтось запізнюється на роботу й не бачить з вікна автобусу вітання могутньої руки кремезного князя Святослава, який не програв жодної битви, окрім битви з власною смертю. Хтось рік у рік приїздить поласувати на о. Хортиця смаженим м’ясом, але при цьому жодного разу не переступив порогу козацької фортеці.

Мабуть саме через таку несправедливість до Запоріжжя 29 березня ми разом із гостями наукової конференції сіли в екскурсійний автобус й попрямували знайомими вулицями, але з новими поглядами на очікуване.

Екскурсовод – жіночка з поглядом досвідченого професіонала – намагалася вкласти в свою розповідь якнайбільше інформації. Здавалося, що своїм піднесеним настроєм вона намагається й нас навчити цінувати усе навколо нас, що так чекає на достойну увагу й визнання своїх митців.

Минаючи студентське містечко, зупинившись на декілька хвилин біля пам’ятника Святославу Ігоревичу (роботи скульптора В'ячеслава Кликова), перетнувши міст ім.. Б. М. Преображенського, нарешті опинилися на Хортиці. Адже без неї уявити Запоріжжя неможливо.

Естафету оповідання перехопив міцний чолов’яга в шкіряних штанях й «косуху», і звісно, як водиться на Січі, з оселедцем. Модерновий козак ХХІ ст. виявився привітним й комунікабельним. З ним ми завітали в гості до палат канцеляриста й посиділи на «нараді» в курені, поклонилися Богородиці в храмі. Під кінець прогулянки усі так потоваришували з екскурсоводом-козаком, що навіть дощ не став перешкодою для спілкування. Під дерев’яною аркою, куди ледь-ледь проникало денне світло, було по-камерному комфортно.

Поверталися через плотину. Лід вже майже зійшов з дніпровських хвиль, пороги задихали з води. Екскурсовод оповідала про наш неперевершено довгий проспект, сталінську архітектуру й історію «Весны на Заречной улицы».

Комусь від цієї швидкоплинної подорожі залишиться козацька сувенірна люлька, комусь – нові фото для соціальної мережі. Хтось, завтра піде по знайомій вулиці вже з іншими, новими знаннями. А науковець, приїхавши додому, розкаже не лише про нове відкриття, а й про невгамовну багатовікову красу запорізького краю.   

Подорожувала

Анастасія Кізерман,

студентка ІІІ курсу