Ніколи не знаєш, де ти опинишся завтра. А втім, краще про це не думати, а просто насолоджуватись життям у колі дорогеньких людей.

5 грудня студенти ІЖМК разом зі своїми любими «неньками» – Іриною Миколаївною Дяченко та Іриною Миколаївною Воронець вирушили до сусіднього міста – Дніпропетровську. Їхали не просто так, а заради вистави, назва якої складається з чотирьох літер. Всі знайомі з цим словом, але, на жаль, іноді забувають, що воно з себе представляє. Тож, знайомтесь, – моновистава «Гріх». Та про це трішки згодом.

Виявилось, що до Дніпропетровську, мов «рукою подати». Приїхали ми досить швидко, навіть не помітно. Дорогою нас «вітав» невеличкий білосніжний сніжок. Пасажири займались своїми справами: хтось розмовляв з сусідом про життя-буття, хтось насолоджувався музикою, хтось теревенив по телефону, а дехто взагалі вирішив трішки подрімати. Проте всіх об’єднувало спільне відчуття – невідомість. І от, ми на місці. Перед нами театр «Крик».

Зайшли. Він зовсім не схожий на традиційний. Ми звикли до кремезного Магара, та простору. А тут все інакше. Маленька сцена, і до того ж, на наш подив, вся встелена сміттям. Там у куточку причаїлась самотня гілка калини, в іншому криниця… Тут кілька десятків стільців без звичного номеру. Зала працює за принципом: «Сідай де бачиш». Головне, щоб у тебе був омріяний квиток. Решта не має значення. 

Приміщення наповнилось досить швидко. Люди зайняли всі місця. Кому не вистачило стільця – сиділи на сходинках. Зала була настільки забита, що навіть маленькій мишці не було де змахнути своїм сіреньким хвостиком. Як то кажуть: «В тесноте, да не в обиде». Та, яка там образа, коли ти знаходишся в колі приємних людей. Тож, невеличке попередження про мобільні телефони, і виставу розпочато. 

На сцені – один актор, але який. Такого точно ніде не віднайдеш. Він один на цілий світ... Чоловік в обшарпаному одязі, трішки замурзаний. Навіть сам його вигляд викликає жаль, не кажучи вже про слово, яке миттю «чіпляє за живе». Герой нагадує нещасного бомжа, якому хочеться змінити світ на краще. Та, чи під силу це йому? Різноманітні шматки паперу, купа целофанових пакетів, самотній пеньок з сокирою… А тут ще й німе опудало, з якого актор зробив пихатого депутата. Чиновник неодноразово отримував «на горіхи», і знову «оживав». Герой намагався достукатись до «черствих» душ, «відкрити очі» на правду…

У залі кілька разів гасло світло. Абсолютна темінь, яка «лякала» та інтригувала водночас…

А потім залунав голос «невидимої» неньки. Він настільки проникливий, що просто не можливо втримати сліз. Вони самі течуть, мов той несамовитий фонтан. Ти сидиш, і розумієш, що це дійсно щось неймовірне. І абсолютно байдуже, що скажуть інші, як відреагують, бо тут кожен переживав те ж саме. Можливо, потім хтось посоромиться зізнатись у тому, що відчув насправді, чи що згадав із власної буденності… А, втім, то вже особиста справа. Кожен сам для себе вирішить, як бути далі, та чи потрібно щось змінювати…

Як ми потім дізнались, роль матері виконував той же актор. І тут ти розумієш, що це щось на грані можливостей. Так передавати почуття, вкладати емоції може тільки геній, тобто він. Йому судилось бути неперевершеним актором, а нам – театроманами. Інакше, ми б просто, не опинились у цьому незвичному місці…

Важко переповідати... Це потрібно бачити на власні очі. Прислухатися до шепоту, що пробирає до кісток, чути кожен крик, від якого, аж «мурахи по шкірі». 

Він там, і тут – у минулому та сьогоденні. Він актор від Бога, якому судилось наповнювати людські серця теплотою власної душі. Він той, хто вміє бути справжнім, навіть не дивлячись на акторську майстерність. Він – це він. Його ім’я – Михайло Мельник. 

Від його гри, глядачі не те, що плакали, вони «тонули» в сльозах. Чи то у власних, чи, то «сусідських». Таке враження, ніби тут пройшов солоний дощик, чи якийсь незнайомець «поливав» вразливих театралів з відра. 

Хтось сприйняв цю виставу за щиру сповідь, хтось «закохався» в акторську гру, хтось перейнявся гріхом, хтось п’яте і десяте… Кожному своє… Ми всі такі різні, мов ті зірочки на яскравому нічному полотні. Та, одне зрозуміло напевно, – ця вистава нікого не залишила байдужим. Вона торкнулась кожної нотки душі, кожного потаємного куточку, який ми приховуємо від оточуючих. Вона була чимось таким, після чого хотілось обійняти весь світ, чи хоча б якусь дорогеньку людину. 

Хотілось комусь щось сказати, у когось попрохати пробачення, декому в чомусь зізнатися, комусь щиренько подякувати, чи ще щось на кшталт цього. А втім, як би там не було, у будь-якому випадку потрібно залишатись людиною. Справжньою, живою, а не якоюсь грайливою лялькою, чи бездушним макетом…

Виставу закінчено. Глядачі в сльозах. Актор заспокоює всіх теплою промовою. Він ділиться своєю життєвою історією, буденними епізодами свого батька. Нам поталанило побачити картину, яку створював його тато. Михайлу Мельнику довелось викуповувати чарівне творіння. Проте, зараз воно в його руках, «пронизане» нашими зацікавленими поглядами.

Він не лише гарний, креативний, а ще й уважний актор, який цікавиться своїми глядачами. Чоловік знає, хто звідки приїхав, у кого яке свято. Він охоче цілує шанувальниць, дарує цукерки іменинниці та молодим колегам. Його цікавить все, і всі… 

Приємно усвідомлювати, що на цій землі є така талановита особистість, яка готова віддати все заради іншої, зовсім незнайомої людини…

Ми покинули приміщення з різними відчуттями, проте, з надією на те, що невдовзі знову сидітимемо перед цією маленькою, але такою неймовірною сценою. Важко говорити, коли переживаєш щось схоже на власну реальність… 

А далі… А те, що було далі, краще лишити в секреті… Хто був, той зрозуміє. А хто не бачив, хай відшукає в своєму розкладі час, та гайне до театрального міста, аби побачити те, що «сидить» десь глибоко в душі…

Ірина Ярко,

студентка ІV курсу ІЖМК