Передостанній осінній день жовтня виявився не таким похмурим та непривітним, як завжди. Мабуть, в цей день, у кожному серці ясно запалало тепле сонечко, яке всередині зігрівало кожного.
Діти – це квіти нашого життя. А діти з особливими потребами – це янголи, які зійшли з небес, щоб зробити душу людей добрішою, спроможною співчувати та допомагати тим, хто цього потребує найбільше.
Зробити добре справу вирішили і студенти Інституту журналістики і масової комунікації, вони ж члени Запорізької молодіжної громадської організації «Небо без кордонів».

Запорізький дитячий будинок-інтернат (для хлопчиків з порушеннями розумового розвитку) зустрів нас з радісними посмішками і відкритими обіймами. Скільки щирих та теплих слів ми почули за цей вечір від цих хлопчаків, які були так раді побачити нас у своєму «домі»!
Спочатку на сцені інтернату студенти поставили невеличкий спектакль «Осіннє диво», в якому наші актори-початківці перетворилися на казкових героїв дивовижного лісу. Діти і підспівували, і пританцьовували, і сміялися. Загалом наш спектакль дуже сподобався «маленьким» діткам.
Потім ми разом із хлопчиками з інтернату та нашою дружною командою пішли робити казкові майстер-класи. У дітей вийшли дуже гарні листівки, які вони присвятили своїм так званим «мамам», тобто нянечкам, які проводять з ними більшість свого часу та люблять їх як своїх рідних дітей.
Любов і тепло, які ми віддаємо іншим, набагато важливіше тепла і любові, які ми отримуємо. Лише коли ми подаруємо  тепло  і любов тим, хто цього потребує,  виявимо справжню турботу, або іншими словами, навчимося співчувати, ми знайдемо справжнє щастя.
Любити важливіше, ніж бути коханим. Наш особливий обов'язок на Землі полягає в тому, що, якщо хто-небудь дуже потребує нашої допомоги та підтримки, ми повинні докласти максимум зусиль для того, щоб допомогти цим людям. Особливо, якщо це беззахисні діти, які мріють про щасливу родину, щасливе життя, без будь-яких обмежень і болю.
Щоб повірити в добро, треба почати робити його. У доброї людини лише один скарб – це його добрі справи. Тож давайте вимірювати скарби не в грошах і в модних телефонах, а в добрих вчинках, які, можливо, комусь будуть, як тепле сонце посеред темного та дощового неба, а комусь, може – сенсом жити далі…

Ганна Баранова,
студентка І курсу Інституту журналістики
і масової комунікації
Фото: Ганна Баранова,
Катерина Баришенська