Інститут журналістики і масової комунікації завжди пишається своїми студентами, які ще у стінах рідного університету показують свої можливості і таланти, та випускниками, які після завершення навчання досягають нових злетів та перемог і вкотре доводять, що вони найкращі знавці своєї справи. Тож, вітаємо нашу випускницю 2015 року Ірину Ярко з отриманням Премії Кабінету Міністрів України!

«Присудити Премію Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України за 2015 рік: За національно-патріотичне виховання громадян, підготовку молоді до захисту незалежності і територіальної цілісності України, розвиток волонтерського руху, сприяння Збройним Силам та іншим утвореним відповідно до законів військовим формуванням та правоохоронним органам спеціального призначення, надання допомоги особам, які беруть або брали участь в антитерористичній операції в Донецькій і Луганській областях. Ярко Ірині Геннадіївні — віце-президентові Запорізької молодіжної громадської організації “Небо без кордонів”» — йдеться у тексті документа: “Про присудження Премії Кабінету Міністрів України за особливі досягнення молоді у розбудові України ” № 671-р — редакція від 14.09.2016″

Як ти почала займатися волонтерською діяльністю?
Громадською діяльністю почала займатися в студентські роки, навчаючись в Інституті журналістики і масової комунікації Класичного приватного університету. Спочатку ми їздили до дитячих будинків, інтернатів, відвідували діток з особливими потребами, намагались їм всіляко допомогти, підтримати, подарувати частинку тепла, якого вони всі так потребують. Коли ти опиняєшся там, то розумієш, що всі твої буденні проблеми — ніщо, в порівняні з тим, що пережили ці діти.
Паралельно з цим ми намагались зробити наше місто кращим, привабливішим: влаштовували різні патріотичні суботники, недільники, фарбували зупинки, лави.
У 2014 році, ми, разом із заступницею директора Інституту журналістики і масової комунікації (КПУ), Іриною Миколаївною Дяченко заснували Запорізьку молодіжну громадську організацію «Небо без кордонів». Ось уже, 2 роки як ми діємо на офіційному рівні, як ГО.

Ти дуже активна людина. Як ти встигаєш працювати журналістом та одночасно займатись суспільною діяльністю?
Це з боку може здатися, ніби я встигаю все і всюди, а насправді — це лиш мала частина того, що мені хотілося б робити. Бувають моменти, коли мені здається, що в добі не 24 години, а всі 48 (Посміхається), а іноді, навпаки, — просто хочеться лягти і поспати. Останнім часом це увійшло в розряд — задоволення.
А взагалі, я віддаюсь справі цілком і повністю, займаюсь тим, що люблю. Іноді, перебуваючи на одній роботі, паралельно роблю іншу, і навпаки. Мій робочий день закінчується пізно вночі, коли вже «мають заспівати перші півні» (Посміхається).
Спочатку Запоріжжя було для мене абсолютно чужим містом. Я почала відкривати його для себе в 2010 році, коли приїхала вступати до ВНЗ. Тоді в мене нікого тут не було, не те, що б друзів, навіть знайомих. З часом усе змінилося, я змінилася. З’явилися знайомі, друзі, однодумці, згодом — дорогі і близькі для мене люди. Саме їм я багато чим завдячую і буду вдячна все своє життя. Не дивлячись «на погоду за вікном» — вони завжди поруч і це відчутно.

Чого тобі найбільше хочеться змінити саме в суспільстві? Що стало б для тебе справжньою нагородою?
Я — не Господь-Бог і не випускниця «Хогвартсу», в мене немає чарівної палички, яка б виконувала всі мої бажання одним лиш «алохомора». Якщо припустити, що десь на шляху мені зустрілася «золота рибка», у першу чергу, я б попрохала в неї такого довгоочікуваного і такого бажаного миру. Щоб більше ніколи на планеті «Земля» не лунали постріли і не роздавалися гармати, щоб люди забули страшне і болюче слово — війна.
Також, я б змінила свідомість суспільства і ставлення людей одне до одного. Іноді, бувають такі ситуації, що хочеться закрити очі, вуха і кричати: «Людоньки, схаменіться! Що ж ви творите?».
У наш час ми забуваємо про одну важливу річ — людяність. Забуваємо про дітей, яких батьки кинули напризволяще, забуваємо про самотніх дідусів і бабусь, нам немає діла до безхатченків, чотирилапих друзів, ми забуваємо дякувати, прохати пробачення. Кожен живе своїм життям за принципом «моя хата скраю» і тільки тоді, коли в дім приходить біда починають метушитися. Сумно визнавати, але деякі люди забули, що вони люди.
Але не все так сумно. Чорні кольори чередуються з білими, недарма ж після дощу на небі з’являється веселка. Хочеться потиснути руку тим людям, які мають велике добре серце, місця в якому вистачає на всіх. Тож, мені тільки лишається побажати цим особистостям — мирного неба над голою та надійних людей поруч. Живіть так, щоб люди зіштовхнувшись із вами — посміхнулися, а спілкуючись з вами — стали крапельку щасливішими!

Матеріали інформаційного агентства України «RegionNews» за посиланням http://regionnews.net/ua/22/09/2016/18:02:17