За вікном мінусова температура, а студентам ІЖМК «гаряче на всі 73», і це не тому, що їх занесло десь далеко в тропіки – перед ними відчинилися двері книжкової крамниці «Папірус». Тут на майбутніх журналістів та рекламістів вже чекали Ольга Меркулова, яка представляла видавництво «плюс 73» та новоспечений запорізький поет Ігор Корсар. Та, як виявилося згодом, «Корсар» зовсім не «Корсар», а ведучий спеціаліст «Мотор Січі», який пише під псевдонімом, а зачарована від його творінь пані видавець нарекла їх своїм ім’ям – «правильные стихи». І тут відразу промайнула думка, а які вірші бувають «неправильними», і чи взагалі є такі? 

У кожного свій «почерк» за яким і впізнають автора. От наприклад, сам Ігор Іванович, називає свої витвори хуліганськими, або ж піратськими. Писати, як він говорить, почав ще в 6-му класі, а згодом ще й співати. 
Можливо, «Корсар» із тих людей про яких можна сказати – що бачу, те й пишу. А пише він дійсно майже про все, принаймні поки ми там були, то наші вуха вловили рядки про школу, студентство, деканат, «общагу», любов… І так по черзі пан та пані, перебираючи стопку збірочок, читали «найулюбленіше». У пам’яті закарбувалися деякі саме ліричні рядки:

– «Теряю я друзей по переписке,
Которых в мире вроде бы и нет…»,
– «Я не пишу сюжетов о любви,
Я вместо них предпочитаю юмор…»
– «Политика на женщину похожа…»
Так і гомоніли, то віршами, то прозою.

Ольга Меркулова зачіпала свої, мабуть що, найулюбленіші видавницькі теми, постійно посміхаючись, чи то від приємних спогадів, чи то їй дійсно було так радісно на душі, що вона вся світилися від щастя. Через неї проходять стопи різноманітних книг та їхні творці. І тут вона зізналася: «Кроме того, что я хочу продвинуть своих поэтов, я бы также хотела, чтоб вы запомнили меня…», а через кілька хвилин додала: «Издателю и автору везет, когда они друг друга находят».

Мабуть все ж таки наші герої – «Корсар» і пані видавець дійсно знайшли одне одного. Вони разом співають, читають і сміються над чимось своїм – іноді не до кінця зрозумілим нам – сучасній молоді.

Вони ніби доповнюють одне одного, як і наша дружня сімейка ІЖМК доповнює кожного із нас. І хто знає, можливо хтось і впіймав щось особисте у тих рядках, але швидше за все, залишить це «Щось» у собі. Тож, будьте обережними, бо поезія – така річ – раз торкнешся, і на все життя…

Ірина Ярко,
студентка магістратури
Інституту журналістики і масової комунікації